Мирь. рибальська історія

Мирь. рибальський розповідь

Селище Кушум стояв на високому червоному яру. З вікон крайньої хати, в якому містилося правління колгоспу, було видно могутній хребет річки.

Рибальські розповіді, рибальські історії

Стрімко огинаючи яр, Урал з розмаху бив в под’ярье на тому березі і круто звертав вправо, розливаючись тихим, широким плесом.

Під крутим берегом річки закручували виру, і там, внизу, рідко і гулко лунали довгі удари, немов падали в воду яри.

На бистрину під крутий яр виходила велика риба.

Швидко стемніло. Від річки потягнуло холодом. Настав час, коли кожен звук чувся чітко і чисто.

Голова колгоспу Василь Павлович Журавльов, з яким ми удвох сутінкуємо біля річки, висунувся у вікно і довго вдивлявся в чорну воду.

– Темно, – сказав я. – Що ти бачиш?

Він обернувся.

– Бачити, скажу тобі, хлопець, нічого не бачу: людина не кішка, а чую багато. Час підходить. Слухай.

– Нічого не чую, – сказав я через хвилину.

– Краще слухай, – прошепотів він.

Темрява густішала, піднімалася до вікна, заповнювала кімнату, в якій я давно вже перестав розрізняти написи на плакатах і обриси речей. Річка здавалася глибше. Стало зовсім тихо, спустилася ніч.

– Вийдемо туди, – сказав я, показуючи за вікно.

По небу повзла велика кудлата хмара. Ледве пробивався зверху тихий світло, такий тихий і слабкий, що, здавалося, не було у нього сил дійти до землі. Всі покривала тьма.

– Буль-буль, – говорила вода внизу.

– Чшш, чшш, – сичав, обсипаючи з яру, пісок.

– ііх, ііх, – поскрипувала стара верба.

– Тлінь, – крикнула птиця в лісі.

– Квок, квок, – піднявся в болоті сом.

– Ті, – свиснув куличок на тому боці. – Ти!

І у мене над головою пронісся, крутись козачим клинком, степовий вітер. Немов з розрубаною навпіл хмари впав в воду золотий місяць. Мені здалося, що він задзвенів, б’ючись об хвилю. Я сказав про це Василю Павловичу.

– Вірно, схоже, – подивився він на мене здивовано. – Але тільки це дзвенить не місяць, а сторожок на миревом перемети. Мирь приладнав срібні ґудзики жінчиного сарафана. Тому і дзвін такий.

Я не встиг запитати у Василя Павловича, хто ж такий Мирь – господар казкової снасті з срібними гудзиками. Хтось зітхнув глибоко і сильно над чорною, незримою водою, і вона зашуміла.

Я схопив Василя Павловича за руку.

– Чи не чіпай, – гаряче прошепотів він, – не дихай.

Зітхання повторився. Зігнувшись, спершись рукою об коліно, Василь Павлович стояв нерухомо, впівоберта, вухом до річки.

– Вона підійшла. Заповідна, – пробурмотів він. – Чи не було чути з того часу. А козак спить і не знає.

І він раптом потягнув мене за собою, пішов швидко, потім побіг, і ми помчали в темряву задами дворів, стрибаючи через купини і ями. На моє щастя голова колгоспу був вантажів на ходу і скоро став задихатися.

– Куди біжимо? Чого злякався? – запитав я. – Що там було?

Василь Павлович з розгону зупинився посеред провулка.

Рибальські розповіді, рибальські історії

– Злякався. Так ти в розумі, хлопець, – сказав він з гідністю і образою. – У своєму будинку кого боятися?

І, віддихавшись, він з розмаху перескочив через сусідній тин, мало не виворіт кол, за який ухопився руками.

– Гайда! – закричав він. – Лізь сюди, міський житель.

Чи не залишатися ж мені було на темних і порожніх задах незнайомого двору. Чортихаючись, я поліз через колючий, щетинистий тин і зачепився. Почувся тріск …

– Міська матерія на твоїх штанах?

– Міська, – сказав я похмуро, чіпаючи косу дірку на правій холоші.

– Ти б ще по шпильок лазив в своїх коверкот, – сказав докірливо Василь Павлович і побіг до мазанці, що білів посередині двору.

Я озирнувся. На білій стіні чітко виступав силует перевернутої козачої будара. Ліва половина стіни, як мені здалося, була покрита гратчастим візерунком. Незабаром я помітив, що місячне світло падало на стіну крізь бредень, натягнутий на кілки, вбиті в дах сусіднього сінника.

Василь Павлович тим часом стукав у двері. На стукіт ніхто не озивався.

– Федір, відчини, – умовляв Василь Павлович. – Федір! Ні тебе, Федір, де ж твоє миріное щастя, – раптом закричав він на повний голос. Десь поруч в сусідньому будинку невдоволено стукнула віконниці, скрипнули ступені – стало бути, прокинулися люди.

– Федір!

Щось на мить закрило молодий місяць, пронеслося над двором і, стукнувшись в стіну поряд з Василем Павловичем, раптом стало сторч на землю, похитуючи обірваним по краях халявою. Дивне і грізне поява старого, добротно підшитого валянка ми зустріли по-різному. Я було знову поліз на тин, але Василь Павлович спокійно сів на глиняну призьбу і голосно, на весь двір, сказав:

– Мирь! Ну що ти кидаєшся. Який ти господар!

І я побачив, що з сеновдла у двір спускається людина. Полотняні його порти сіпалися в різні боки, немов нічого, крім вітру, не було в їх, схожих на спідниці, просторах.

Таємничий Мирь підійшов до нас впритул, дивно розставляючи ноги. Вітер розправив його сплутані русяву бороду, і * вона струмком збігала вниз по білій, шитого півнями сорочці.

А десь нагорі, де закінчувалася борода, запалилися здивовані дитячі очі.

– Вася, – сказав він. – От не знав. Я думав, дітлахи будять. А мені пісня снилася.

– Пісня піснею, – сказав Василь Павлович, – а валянками кидатися не слід. Адже ми у справі.

– А, – сказав він. – За мною прийшли або до мене?

– За тобою, – сказав Василь Павлович коротко.

– Піду перевзують, – відповів він і пішов у сіни, ні про що більше не питаючи.

– Це і є Мирь? – запитав я. – Хто він?

Василь Павлович завагався з відповіддю.

– Хороша людина. Заслужений. Перший рибалка по річці.

– А, – сказав я.

З сіней на двір вийшов вже взутий Мирь.

– Посидимо, чи що? – запитав він. – Ніч, як в міському саду, тепла.

– Колись, Федя, – сказав Василь Павлович. – Річка чекає. Зітхає під яром червона риба.

Федір Мирь випростався.

– Сам чув? – запитав він і простягнув руку до Баграм.

– Сам, – сказав Василь Павлович. – Ось і він чув.

– Хто такий? – запитав Мирь, вдивляючись.

– Міський житель, – сказав Василь Павлович. – У справах, з міста. Мисливець.

– Чув, кажеш?

– Так, – сказав я, зовсім уже нічого не розуміючи.

– Ну, підемо, подивимося.

Ми пішли разом. Під яром було все так же темно і порожньо. Спершись на багор, Федір дивився напружено. Місяць швидко падав за високий ліс, залишаючи на воді вузьку золоту доріжку. Ось він перекинувся в річку, на дрібні блискучі осколки розбив її темне дзеркало і немов приліг на самому краю неба.

У колгоспній стайні заіржав кінь. На піщаній Бухарської косі дзвінко проспівала труба.

– чапур, – сказав Василь Павлович. – Птах – хоч в сурмачі.

І все знову стихло. Тільки сторож мирева перемет подзвонював срібними гудзиками, але мені здалося, що і від цього дзвону з досадою відмахнувся Мирь.

Рибальські розповіді, рибальські історії

У руслі пересохлої стариці, вліво від нас, завили вовки. Першим подав голос прибуток щеня, по-шакали прогавкав свою ранню пісню. Подвизгивая і плачу, відгукнулися йому переярки. Густо і грізно, як поранений бик, Пров досвідчений, і на високій ридаючій ноті закінчила пісню вовчиця.

Внизу під яром ледь чутно вирувала вода в вирах. Ледве вловимий звук, більше схожий на подих вітру, пронісся над нею і вірш.

– Вона, – прошепотів Мирь, – вона, – і він показав рукою вперед на місячну доріжку.

На самій середині річки, точно оправлений в золото слонячий бивень, височів жовтий мармуровий трикутник – голова риби.

– Прийшла, – сказав Василь Павлович. – Ну!

Мирь мовчав.

– Зайти неводами в чотири крила – не втече. Ляже тут в нашій ятовях. Ека прірва.

Мирь мовчав.

– Говори!

Тихо, ніби не він опускався, а до нього приходила вода, жовтий трикутник став йти вниз. Без плескоту і шуму піднялося на хвилю все тіло риби, схоже на торпеду, і так само безшумно сховалося. Тільки, зближуючись, прожурчала вода.

– Не б’є, – сказав Мирь. – Ікру береже. Матір.

– Ікри однієї буде десять пудів в такий білузі, – сказав хвилюючись Василь Павлович. – Бери коня, Федір, гони за снастю!

– Сам ти жеребець, – відповів з презирством Федір. – А ще голова. Є тобі, чи що, нічого? Матір, кажу. У річку зайшла ікру вимітати. Господар!

– Так ти ж сам, Федоре! …

– Час часу стремено тримає, – сказав Мирь незрозуміло.

Не кажучи більше, ми пішли в селище. Василь Павлович довів нас по тракту до самого будинку Федора і попрощався.

– Ти не думай, брат, що від жадібності я, – сказав він несміливо. – Полювання взяла. Полювання, вона сам знаєш …

– Знаєш, – сухо відповів Мирь і пішов попереду мене до воріт.

– Погода? – запитав він і показав на тесову лаву біля тину. – Треба мені в одній справі.

– погожий, – сказав я, сідаючи зручніше, – йди.

Мирь пішов. Місяці вже не було, стояла темна і глуха ніч.

Я довго сидів один. Давалася взнаки втома, хотілося спати

і задрімав би, напевно, але на тій стороні дороги за сотню кроків від мене раптом засвітилися дві великі точки. Враження сьогоднішньої ночі ожили заново, вовче виття, чуту на яру, ще лунав у вухах. Сидіти так просто і чекати, поки наблизяться до тебе палаючі очі, було не під силу, і я вирішив піти їм назустріч.

На половині шляху я почув тихий розмову, а ще через десяток кроків розгледів, що у будинку навпроти сидять і курять двоє людей.

Я привітався.

– Чий будеш? – запитав мене сивобородий високий козак, піднімаючись з лави.

– Агроном міської, – відповів йому сидів поруч молодий чубатий хлопець з перев’язаною щокою. – Бачив вечір в правлінні.

– Чого не спите? – старий знову опустився на лавку. – Ми сидимо – у Василя зуби болять. А вам що – постою не дали?

– Ні, я ось тут, у Миря. Тільки Федір, не знаю, як його по батькові, пішов кудись. Чекаю.

– А, – зовсім заспокоєно сказав старий. – Батька Федора Климентом звали. Правильні були козаки Солодовникова: ще батько його брус засовний прибив на ворота зовні – завжди, мовляв, двір відкритий для хороших людей. І Федір в батька пішов. Рибак! Знають його з верху до низу.

– Чому його звати по-дивовижному, – запитав я. – Відома людина і раптом – Мирь? І ноги у нього кренделі.

– Тому і Мирь, що відомий, – сказав старий. – А ноги йому кулеметом прошили в шести місцях. Це ще коли з Чапаєвим був під Бударним.

– А все-таки, чому ж Мирь?

– Дощ пройшов по весні, – сказав старий, – в тридцятому році. А в селищі було, як говорили старі старіший мене, десять куркулів, п’ятдесят козаків і двадцять два бідняки. І найбіднішим був Мирь.

– Він тоді ще в Солодовникова ходив. Рибаком він став після прізвиська, – сказав чубатий хлопець.

– Вірно, пісні добре співав, тим тільки і був помітний, – сказав старий. – Тільки раз в місто з’їздив з обозом і привіз звідти нову пісню. Співали її і з трубою і з гармошкою. Ну і запала в серце. Весь лівий край станиці співав. З лютого того року почала біднота артіль будувати. Я тоді з козаками був і теж, прости господи, за недолугих їх рахував. Козаки-середняки, звичайно, остерігалися. Співати – співали, а в артіль не йшли. І куди йти? Там чотири коня на всіх було, насіння зібрали в обріз. Голодували!

– голодувати сильно, – сказав чубатий.

– Вірно, – підтвердив старий. – Дід Митрий та Молотков Павло померли. Залишилося до дощу – двадцять. Рік був такий важкий: ні звіра, ні риби. Корів у бідноти було дві. Зарізати мотелі – Мирь не дав: хотів орати на коровах. Сміху було і сліз! f

Дід торкнув пальцем згорнутого в клубок на лавці кота.

– Ніс ховає – до дощу. Так ось, до того весняному дощу залишилися в артілі двадцять чоловік. В поле їхати – сйл не було, і знову ж таки – смутьянство. З землі хліб не виймеш, а чекати нового – довго. Пішов розмова: порішити насіння на прокорм, а самим податися в батраки. Серйозний була розмова, до кілків доходило. Тут і з’явився Мирь.

– Тут, тут, – підтвердив чубатий. – В цей час.

– Баби з артілі, – продовжував старий, – пошили з трьох бредешков невід – сажнів на дванадцять. Чехоня ловили і че- баків. Справжньою риби не було. Жерех ще знизу не прийшов. Соми відстоювалися – вода була велика. У престольне свято гуляли ми на яру, а чоловік п’ять з артілі тягнули невід на низ. Мотрона була Солодовникова, Пашка Шубін та інші, а на косі вся артіль сиділа, в стороні від нас. Чуємо шум, Мотрона кричить: – ратуйте, козаки! – Що таке? – запитуємо. Вд (> уг по середині тони білуга вдарила, воду розсікла до піску. Невід вирвало, залишилися одні крила. Федір з багром кинувся та не встиг подбагріть. Вона ще раз ударила, і від коси прямо у вир пішла. Хіба з нею впораєшся? А Федір не відпускає: мирь – і немає його! Мотрона по піску бігає, волосся на собі рве, хлопці з рртелі будара чалят.

Вийшла риба на стрижень – шапки у Федора немає, а тримає. Знову мирь – і на дно! Дві будара на стремено вийшли, та здорова білуга, – не втримати, а в заплаві, де Федір видно, чотири сажні глибини. – Кидай, – кричимо ми йому, – кидай!

Але Федір не відступився, відкрив ніж зубами і знову: мирь!

До семи раз пірнав, сім раз серце у мене обривалася. Ножем він все ж розпоров черево білуги, перекинулася вона. Виволокли Федора, він уже не дихав, а за багор тримався. Відкачали.

– Ти що, – говоримо, – очманів?

– Та як же я її кину, – каже. – Сидимо голодні, а гут їжі на всю артіль вистачить!

Першим до нього підійшов Захар Гряднов. Козак був справний.

– Пиши в артіль! – сказав. – Трьох коней, косарку і чотирнадцять голів худоби передаю.

Багато тут до Федору потягнулися, тому що особою показав він артільне справу. Шістнадцять пудів було в білузі! І одна людина з таким чортом впорався, життям ризикував за артіль.

– Трактор потім прислали, – згадав хлопець.

– Трактор – це вже після, – сказав старий. – За трактором все пішли. Чи не про це мова зараз. Сила яка в людині з’явилася. Про себе не думав: десять років на яру сидів, пісні грав: – Ту-ту-ту! Ту-ту-ту! Барку у нього в паводок забрав – подивився тільки і рукою махнув. – Пливи, каже, човен. – Ту-ту-ту! – А як про людей став турботу мати, так і себе не пошкодував.

– партєйний він! – сказав хлопець з гордістю.

Рибальські розповіді, рибальські історії

– партєйний він став через п’ять років, – сказав старий …

З темряви видався Федір Климентович Мирь. Під пахвою він тримав кошик, в якій щось булькало і переливалося. На руках у нього висіли кола ковбаси.

– Де був, Федір? – запитав старий козак.

– Кооператора будив, – відповів Мирь. – Гість з міста. Ходімо, козаки, з нами …

<№2, 15)

Автор Михайло Заборский

Ссылка на основную публикацию